✖

Гіпотеза Рімана

Прості числа здаються розкиданими навмання. Після двійки й трійки йде п'ятірка, сімка, одинадцять, тринадцять, потім якийсь час нічого, сімнадцять… Формули, яка підказала б, де лежить наступне просте число, ніхто не знає. А проте загалом прості числа підкоряються на диво точному правилу. Гіпотеза Рімана стверджує, що від цього правила вони ніколи не відхиляться надто сильно. Це, мабуть, найвідоміша нерозв'язана задача математики, і за її розв'язання обіцяно винагороду в мільйон доларів.

Спершу невелика загадка. Вгадай, скільки є простих чисел, менших від мільйона. Сто тисяч? Десять тисяч? Відповідь знайдеш трохи нижче.

Скільки є простих чисел?

Почнемо вручну. На рисунку зображено числа від одного до ста, прості числа позначено червоним.

Числа від 1 до 100, прості числа червоним кольором

До десяти є чотири прості числа: 2, 3, 5 і 7. До ста їх нарахуємо 25. Якщо продовжити, виявиться, що до тисячі їх 168. Отже, простих чисел дедалі більшає, але щораз повільніше. Серед перших десяти чисел чотири прості, тобто 40 %, серед перших ста — 25 %, а серед перших тисячі вже лише 17 %.

Кількість простих чисел, які не перевищують x, позначають π(x). Не плутайся: π тут не число 3,14, це лише назва функції, і походить вона від англійського слова prime, тобто «просте число». Отже, π(10) = 4, π(100) = 25 і π(1000) = 168. Якщо накреслити графік π(x), вийдуть сходинки: щоразу, коли ми натрапляємо на просте число, функція підстрибує на одиницю вгору.

Сходинки π(x) до 100 (червоним), оцінка x/\ln x (синім) і \mathrm{li}(x) (зеленим)

Сходинки виглядають нерівномірно: одні широкі, інші вузькі. Але здалеку вони тримаються досить гладкої кривої. Якої?

Першим це розгадав п'ятнадцятирічний Карл Фрідріх Гаусс, коли вивчав таблиці простих чисел. Він помітив, що навколо числа x простим є приблизно кожне ln x-те число, де ln — натуральний логарифм. Перевіримо це на прикладі: ln 1 000 000 дорівнює приблизно 13,8, тож навколо мільйона простим має бути десь кожне чотирнадцяте число. Між мільйоном і числом, на тисячу більшим, мало б лежати приблизно

100013,8≈72

простих чисел. Насправді їх там 75. Для таких «невпорядкованих» простих чисел збіг досить непоганий.

Якщо навколо числа x простим є кожне ln x-те число, то до x їх має бути приблизно

π(x)≈xln⁡x.

На графіку це синя крива. Те, що ця оцінка стає дедалі точнішою, називається теоремою про розподіл простих чисел. Її довели аж 1896 року, незалежно один від одного, Жак Адамар і Шарль де ла Валле-Пуссен, і обидва для цього потребували дзета-функції, до якої ми невдовзі дійдемо.

Проте на графіку видно, що синя крива майже весь час проходить під сходинками. Можна зробити краще. Спостереження Гаусса можна прочитати й так: число t є простим з «ймовірністю» приблизно 1ln⁡t. Якщо додати ці ймовірності для всіх чисел від двійки до x, отримаємо очікувану кількість простих чисел:

1ln⁡2+1ln⁡3+⋯+1ln⁡x.

Математики замість суми беруть інтеграл, тобто площу під графіком функції 1ln⁡t, а результат називають інтегральним логарифмом li(x). Від суми вище він відрізняється менш ніж на одиницю, тож можеш сміливо уявляти його як цю суму. На графіку він зелений, і для x = 100 дає приблизно 30. Це навіть гірше, ніж 22 для синьої кривої, але для великих x ситуація змінюється, як ми побачимо одразу в наступній таблиці.

Наскільки помиляється оцінка?

У таблиці наведено справжню кількість простих чисел π(x) і те, наскільки від неї відрізняються обидві оцінки. В останньому стовпці для порівняння стоїть корінь з x.

x π(x) похибка xln⁡x похибка li(x) x
103 168 23 10 32
104 1229 143 17 100
105 9592 906 38 316
106 78 498 6116 130 1000
107 664 579 44 158 339 3162
108 5 761 455 332 774 754 10 000
109 50 847 534 2 592 592 1701 31 623
1010 455 052 511 20 758 029 3104 100 000
1011 4 118 054 813 169 923 159 11 588 316 228
1012 37 607 912 018 1 416 705 193 38 263 1 000 000

Ось відповідь на загадку: простих чисел, менших від мільйона, є 78 498. Чи була твоя здогадка бодай приблизно близькою за порядком?

Оцінка xln⁡x хоч і поліпшується у відсотках, в абсолютних числах помиляється дедалі більше: для трильйона вже майже на півтора мільярда. Інтегральний логарифм справляється набагато краще. Для трильйона він схибить менш ніж на сорок тисяч, а це похибка приблизно одна десятитисячна відсотка. А головне: його похибка досі менша за x.

І саме в цьому суть гіпотези Рімана. По-людськи кажучи:

Похибка оцінки li(x) не перевищує приблизно x.

Точніше: гіпотеза Рімана правильна тоді й лише тоді, коли для кожного x починаючи з 2657 виконується

|π(x)−li(x)|<x⋅ln⁡x8⋅π.

Тут π у дробі знову означає звичайне 3,14. Цю форму з точними числами вивів Лоуелл Шенфелд 1976 року. Логарифм же зростає порівняно з x так повільно, що його можна вважати невеликим запасом. На рисунку червоним показано справжню похибку π(x) − li(x) до мільйона, а синім — «воронку» з формули Шенфелда. Гіпотеза Рімана стверджує, що червона лінія ніколи не вискочить із синьої воронки, хоч як далеко ми зайшли б.

Похибка π(x)-\mathrm{li}(x) для x до мільйона (червоним) і межа з формули Шенфелда (синім)

До мільйона ми бачимо це на власні очі, а комп'ютери перевірили набагато далі. Проте чисел нескінченно багато, і ніщо не гарантує, що десь дуже далеко щось не піде не так. У математиці таке вже траплялося: li(x) для всіх x з таблиці більший за π(x), отже, кількість простих чисел він завжди трохи переоцінює (червона лінія на рисунку вище вся під нулем). Але Джон Літлвуд 1914 року довів, що колись це зміниться, причому навіть нескінченно багато разів. Жодного такого x поки ніхто не знайшов, відомо лише, що воно більше за 1019.

Чому саме корінь? Допоможе простий дослід: підкидай монету. Після n підкидань очікуєш приблизно n2 орлів, але рівно стільки випадає рідко. Відхилення від половини зростає, але не пропорційно кількості підкидань, а лише приблизно як n. Після десяти тисяч підкидань зазвичай схибиш на кілька десятків, рідко більше ніж на сотню. На рисунку три серії по десять тисяч підкидань, а синім показано воронку ±n.

Відхилення кількості орлів від половини в трьох серіях підкидань монети (червоним, помаранчевим і зеленим) та межа \pm\sqrt{n} (синім)

Така схожість рисунків не випадкова. Прості числа, звісно, не випадкові: кожне число або просте, або ні. Але гіпотеза Рімана, по суті, каже, що вони поводяться так, наче були б випадковими: коливаються навколо гладкої оцінки, але не більше, ніж коливалися б підкидання монети. У них немає жодних підступних закономірностей, які десь далеко їх нагромадили б або вичистили.

Дзета-функція

А як у цю історію потрапив Ріман? Бернгард Ріман 1859 року написав коротку статтю про те, скільки є простих чисел, менших від заданого числа. Це була його єдина стаття з теорії чисел, і з неї виросла ціла галузь математики. Головну роль у ній відіграє сума, якою раніше займався Леонард Ейлер:

ζ(s)=1+12s+13s+…

Грецьку літеру ζ читають «дзета», а увесь вираз називають дзета-функцією. Ми додаємо нескінченно багато дробів: обернені величини всіх натуральних чисел, піднесених до степеня s.

Почнімо з s = 1:

ζ(1)=1+12+13+14+15+…

Доданки стають дедалі меншими, тож могло б здатися, що сума десь стабілізується. Не стабілізується. Цей так званий гармонічний ряд зростає необмежено, хоч і дуже повільно: щоб сума перевищила десять, треба додати 12 367 членів. На рисунку червоним показано, чому дорівнює сума перших n членів.

Суми перших n членів для s=1 (червоним) і для s=2 (синім), пунктиром значення π^2/6

Для s = 2 ми додаємо обернені величини квадратів:

ζ(2)=1+14+19+116+125+…

Тут сума стабілізується, на графіку це синя лінія. Над тим, якому значенню вона дорівнює, математики ламали голову понад вісімдесят років; цю задачу назвали Базельською. Розв'язав її 1734 року Ейлер, і результату ніхто не чекав:

ζ(2)=π26≈1,6449.

Як у результат потрапило π з кола, вистачило б на окрему статтю. Для нас важливіше інше відкриття Ейлера, яке пов'язує дзета-функцію з простими числами.

Добуток Ейлера

Візьмімо лише степені двійки й додаймо їхні обернені величини:

1+12s+14s+18s+…

Це нескінченна геометрична прогресія зі знаменником 12s, і її сума дорівнює

11−12s.

Те саме зробимо зі степенями трійки й перемножимо обидві суми. Розкриємо дужки, кожен доданок з кожним:

(1+12s+14s+…)⋅⋅(1+13s+19s+…)==1+12s+13s+14s+16s++18s+19s+112s+…

Наприклад, 112s виникло як 14s⋅13s, бо 12 = 4 · 3. Ми отримали обернені величини всіх чисел, які можна скласти лише з двійок і трійок, і кожне рівно один раз. П'ятірки, сімки й десятки там поки що немає.

Якщо домножити ще й дужку зі степенями п'ятірки, додадуться числа, складені з двійок, трійок і п'ятірок. А якщо домножити дужки для всіх простих чисел, отримаємо кожне натуральне число. Адже кожне число розкладається на добуток простих, причому єдиним способом. Так стверджує основна теорема арифметики. Тому кожне 1ns з'явиться рівно один раз, і вийде саме дзета-функція:

ζ(s)=11−12s⋅11−13s⋅11−15s⋯

Ліворуч стоїть сума за всіма натуральними числами, праворуч — добуток за всіма простими числами. Ця формула є мостом між дзета-функцією і простими числами, і все подальше спирається на неї.

Крім того, з неї одразу випливає, що простих чисел нескінченно багато. Якби їх було лише скінченно багато, то для s = 1 праворуч стояв би добуток скінченної кількості звичайних чисел, тобто якесь конкретне число. А ліворуч був би гармонічний ряд, який зростає необмежено. Так бути не може. (Інше, старіше доведення знайдеш у статті про доведення від супротивного.)

Нулі й критична пряма

Ейлер підставляв замість s лише звичайні дійсні числа. Ріман зробив сміливий крок: підставив замість s комплексне число, тобто число виду a + bi, де i — уявна одиниця, для якої i2 = −1. Комплексні числа можна уявляти як точки на площині: дійсна частина a показує, як далеко точка праворуч, а уявна частина b — як високо. Цю площину називають комплексною площиною.

Але тут є одна заковика. Сума 1+12s+13s+… має зміст, лише коли дійсна частина s більша за одиницю. Інакше сума ніде не стабілізується, наприклад, для s = 1 вона зростає необмежено, як гармонічний ряд. Проте Ріман показав, що дзета-функцію можна розумно «продовжити» і на решту площини. Уяви це подібно до суми

1+x+x2+x3+⋯=11−x.

Ліва частина має зміст лише для x між −1 і 1, а права жодних обмежень не має. Можемо підставити в неї, скажімо, x = 2, і вийде −1. Права частина таким чином «продовжує» ліву. З дзета-функцією все складніше, але ідея та сама. Математики називають це аналітичним продовженням.

Нас, однак, цікавить, де дзета-функція дорівнює нулю. Такі місця називають нулями. Деякі з них знайти легко: дзета-функція дорівнює нулю в числах −2, −4, −6, −8 і далі в усіх від'ємних парних числах. Це так звані тривіальні нулі, на рисунку вони зелені. Решту називають нетривіальними, і про них відомо, що всі вони лежать у вузькій смузі, де дійсна частина між нулем і одиницею. Цю смугу називають критичною смугою, на рисунку вона синя.

Комплексна площина: критична смуга (синім), критична пряма з дійсною частиною 1/2 (пунктиром), перші десять пар нетривіальних нулів (помаранчевим) і тривіальні нулі (зеленим)

Рівно посередині смуги проходить пряма, на якій усі числа мають дійсну частину 12. Її називають критичною прямою. І гіпотеза Рімана звучить так:

Усі нетривіальні нулі дзета-функції мають дійсну частину, що дорівнює 12.

Інакше кажучи, усі помаранчеві точки лежать на пунктирній прямій. Нулі трапляються парами, симетрично відносно дійсної осі: якщо нулем є 12+14,1347i, то нулем є й 12−14,1347i. Тому достатньо стежити за верхньою половиною. Перші нулі такі:

12+14,1347i,12+21,0220i,…

На критичній прямій видно, як функція справді влучає в нуль. На графіку червоним показано величину (модуль) числа ζ(12+ti) для t від нуля до п'ятдесяти. Щоразу, коли крива торкається горизонтальної осі, маємо нуль.

Модуль \zeta(1/2+t\,i) для t від 0 до 50 (червоним), нулі помаранчевим

Ріман кілька перших нулів обчислив вручну й у своїй статті написав, що «дуже ймовірно», що всі вони лежать на прямій. Доведення ж відклав, бо воно не було потрібне для його мети. Відтоді на нього чекають. 1914 року Годфрі Гарді довів, що на критичній прямій лежить нескінченно багато нулів. Що там лежать усі, довести ніхто не зумів. Зате комп'ютери перевірили величезну кількість прикладів. Ксав'є Гурдон 2004 року перевірив, що на прямій лежать перші десять трильйонів (1013) нулів. Жоден не відхилився.

Музика простих чисел

Як нулі пов'язані з підрахунком простих чисел? Саме тут лежить найкрасивіша частина статті Рімана. Ріман знайшов формулу, яка сходинки простих чисел точно складає з гладкої кривої та хвиль, причому кожна хвиля належить одному нулю.

Найчистіший вигляд ця формула має для трохи змінених сходинок. Замість того щоб за кожне просте число p підстрибувати на одиницю, ми підстрибуємо на ln p. А маленькі сходинки додаємо й біля степенів простих чисел, тож біля чотирьох (22) підстрибуємо на ln 2, біля дев'яти (32) на ln 3 і так далі. Ці сходинки називають функцією Чебишова і позначають ψ(x), читаємо «псі». Чому саме так? За Гауссом, навколо числа x простим є кожне ln x-те число, і якщо за кожне з них підстрибувати приблизно на ln x, сходинки зростають у середньому на одиницю на кожне число. Гладка оцінка тоді — зовсім звичайна пряма y = x. Ріман написав формулу для інших сходинок, у цьому вигляді її 1895 року довів Ганс фон Мангольдт:

ψ(x)=x−∑ρxρρ−ln⁡(2π)−12⋅ln⁡(1−1x2)

Виглядає страшно, а проте це точно те речення з початку розділу. На початку стоїть пряма x, наприкінці два дрібні поправкові доданки, які майже нічого не роблять. Посередині — сума за всіма нетривіальними нулями. Літера ρ (читай «ро») — це нуль, наприклад ρ=12+14,1347i.

Кожна пара нулів 12±γi вносить у суму одну хвилю. На наступному рисунку червоним показано хвилю першої пари, з γ = 14,1347.

Хвиля першої пари нулів (червоним) і її огинаюча, що зростає як \sqrt{x} (синім пунктиром)

Хвиля коливається, і її висота зростає. Чому? Розкладемо степінь xρ:

x12+γi=x12⋅xγi=x⋅xγi.

Другий множник xγ i — комплексне число з модулем один, яке із зростанням x лише обертається по колу. З обертання виникає коливання. Але величину хвилі визначає перший множник x. Тому висота хвилі зростає саме як x. Точніше, вона дорівнює 2x|ρ|: двійка тому, що кожен нуль має в парі дзеркального сусіда й хвилю вони утворюють разом, а ділення на сталу |ρ| означає, що хвилі дальших нулів нижчі. Це синя пунктирна огинаюча.

А тепер складімо все докупи. На анімації сірим показано справжню функцію ψ(x), а червоним — формулу Рімана, в якій спершу не додано жодної хвилі, потім хвилі перших N = 5 пар нулів, далі 25 пар і нарешті 200 пар.

Сходинки \psi(x) (сірим) і формула Рімана з N парами нулів (червоним) як анімація

Без хвиль маємо лише пряму. Кожна наступна хвиля додає трохи коливань, і хвилі додаються так, що в місцях простих чисел поступово утворюються стрибки, а між ними коливання гасяться. З двомастами парами червону лінію від сірих сходинок майже не відрізниш. Якщо анімація в тебе не програється, ось усі чотири стани поруч:

Формула Рімана з 0, 5, 25 і 200 парами нулів (червоним) і сходинки \psi(x) (сірим)

Звідси вже видно, чому положення нулів так важливе. Відхилення сходинок від гладкої прямої — це сума всіх хвиль. Коли всі нулі лежать на критичній прямій, кожна хвиля зростає як x12=x, і навіть їхня сума не може втекти далеко. Так виникає корінь у воронці Шенфелда.

Але якби якийсь нуль лежав поза прямою, скажімо, з дійсною частиною 0,8, його хвиля зростала б як x0,8. А це для великих x набагато більше за x: для x = 1020 маємо x=1010, тоді як x0,8 = 1016. Ця єдина хвиля з часом переросла б усі інші, і прості числа відхилялися б від гладкої оцінки набагато сильніше, ніж відповідало б підкиданню монети. Отже, гіпотеза Рімана стверджує: в цьому оркестрі хвиль жоден інструмент не заглушає решту. Тому всю цю тему часто називають музикою простих чисел.

Теорема про розподіл простих чисел із першого розділу теж стоїть на нулях. Адамар і де ла Валле-Пуссен 1896 року довели «лише» те, що жоден нуль не лежить на краю критичної смуги, тобто що дійсна частина завжди менша за одиницю. Цього досить, щоб хвилі зростали повільніше за саме x і оцінка у відсотках дедалі краще збігалася. Гіпотеза Рімана хоче набагато більшого: дійсної частини рівно 12.

Чому це важливо

Гіпотеза Рімана — стара й славетна задача. 1900 року Давид Гільберт включив її до 23 проблем, які, на його думку, мали зайняти математику в новому столітті. Вона була там восьмою. 2000 року Математичний інститут Клея зарахував її до семи задач тисячоліття. За розв'язання кожної з них обіцяно винагороду в мільйон доларів, так само як за проблему P проти NP. Проте винагороду виплачують не одразу. Розв'язок має вийти у визнаному фаховому журналі, а тоді ще два роки витримати перевірку, поки його не визнають фахівці.

Чому вона так цікавить математиків? Насамперед тому, що на ній стоять сотні інших теорем. У фахових статтях часто пишуть «якщо правильна гіпотеза Рімана, то…». Наприклад:

  • Проміжки між сусідніми простими числами навколо числа x не більші за приблизно x⋅ln⁡x.
  • Простий і швидкий тест Міллера безпомилково визначав би, чи є число простим. Але він спирається на узагальнену гіпотезу Рімана, версію для споріднених функцій, схожих на дзета-функцію.
  • Точні оцінки того, наскільки рівномірно прості числа розподіляються між числами, що закінчуються на одиницю, трійку, сімку й дев'ятку. І тут потрібна узагальнена гіпотеза.

Якби хтось довів гіпотезу (в останніх двох прикладах і узагальнену), усі ці теореми одразу стали б правильними. Якби спростував, частина з них упала б.

Іноді можна почути, що доведення гіпотези Рімана зламало б шифрування, а з ним і інтернет-банкінг. Це неправда. Поширений шифр RSA тримається на тому, що ми не вміємо швидко розкласти велике число на добуток двох простих. Гіпотеза Рімана нічого не каже про розклад чисел, вона говорить лише про те, як прості числа розміщені серед решти чисел. До того ж більшість математиків вірить, що гіпотеза правильна, і давно на неї покладається. Доведення лише підтвердило б те, що й так припускають. Шифрам могла б зашкодити хіба що якась нова ідея, що з'явилася б під час доведення, але такої ідеї ніхто не бачить.

Чому про неї заговорили зараз

Левент Алпьоге, математик із компанії Anthropic, оприлюднив 20 листопада 2026 року на своєму сайті чотиристорінкову нотатку. Він пише в ній, що разом з ШІ-моделлю Claude знайшов доведення гіпотези Рімана і що довів також узагальнену гіпотезу Рімана.

Поки що він представив лише версію доведення, записану мовою Lean. Це мова програмування, якою можна записувати математичні доведення так, що комп'ютер механічно перевіряє їх крок за кроком. Класичного тексту, який міг би прочитати математик, поки що немає. Сам Алпьоге визнає, що математики доведення ще не розуміє повністю, і хоче викласти його пізніше.

Незалежної перевірки чи рецензій поки що немає. Комп'ютерна перевірка в Lean — сильна річ, але й вона недостатня. Фахівці мають, між іншим, перевірити, що в Lean правильно записано саме формулювання, тобто що комп'ютер перевірив справді гіпотезу Рімана, а не якесь схоже на неї твердження. Брайан Конрі, один із провідних фахівців з гіпотези Рімана, назвав оголошення «монументальним моментом в історії людства». Рукопису він, проте, ще не бачив. Оголошення з'явилося наступного дня після виходу Anthropic на біржу.

Спроб довести гіпотезу Рімана вже було багато, зокрема й від славетних математиків, і всі вони поки що провалилися. Ця відрізняється тим, що надходить як доведення в Lean, яке може перевірити комп'ютер. Чи витримає воно, покаже лише робота фахівців, а це може тривати довго. На мільйон доларів від Інституту Клея в будь-якому разі треба чекати щонайменше два роки після публікації. Цей абзац ми пишемо 21 листопада 2026 року.

Дивись також